Василь Стус

Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.
Це ви, ви, мої найрідніші люди: тонко виспівує віттям зголілий Чорторий, син грав у футбола, мати втішалася. Усмішка задоволення й гашеного лукавства мінить гарне обличчя. Як я тужу за ним! Бліді щоки, які я так мало тримав у своїх долонях, очі відданості, в яких я так мало читав (вічно прихапцем, аби не спізнитись). Вбогий знімок моєї страшної туги таки підтвердив, що відстань є подоланна. Сивий Чорторий усміхається в вуса: скільки він чув такого і вже — не вірить. А проте: ми ще повернемось, обов`язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але — не переможені, але — безсмертні.
Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать - така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув нарешті: ота зоря - то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря - вістунка твого шляху, хреста і долі, ніби вічна мати, вивищена до неба (од землі на відстань справедливості), прощає тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич, але ознався прихованим бажанням співчуття та іскрою високох незгоди: бо жити - то не є долання меж, а навикання і самособою - наповнення. Лиш мати - вміє жити, аби світитися, немов зоря.
Не прагни, сину мій, а бережись, тримаючись вервечки існування, і научайся саморозсвітання, і мерехтіти радістю навчись. Дороги далі круто повелись туди, де грає життєструмування, оце уводноволене кохання, правдива уселенська благовість. Нас матері зродили на любов — орати землю, жито засівати, щоб Господом дароване віддати, коли небесна синя хоругов нам вигріла на вічному осонні і щедрі очі, й радісні долоні.
Високі думи відійшли, як грози, Поезія, як віра, відійшла. І навертається рядок до прози Змайстрованого прадідом стола. Де хліб і сіль. І сала жовтий шмат. Де чорні руки, але світлі душі Моїх батьків. Де сльози, ніби груші Старого саду, падають, мов град. Вони самі — старі пенсіонери, Сивенький тато — слюсар заводський, З парокотельні слухає гудки І, певно, вже не жде нової ери. Бо сплинув вік. І мариться село, Де руки діда, схрещені в могилі. Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля. Все забуттям, мов терням, поросло. Бо сплинув вік. По Таврії, по наймах, По вежах Закавказзя. По роках. І вижовк світ по всіх материках. Лишився цей. Малий. В вікні. У рамах. Оце твій світ. Нехай малий, та свій. Незрадний. Твій. Довірений і вірний. Хай пам`ять бродить і гуде, як рій. Це — твій. Пенсіонерний і вечірній. Усе пройшло. Надії, боротьба За крихту щастя і за крихту хліба. За крихту віри. Але син раба, На гребні літ ти власне рабство здибав. Мовчи, глуха. Або мовчи та диш. Або: роби грудьми — людьми не будем. Революційних спалахів та хвищ Вогонь бадьорий й вітерець остудить.
У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти і ні душі навколо, уздрів і скляк: блукало в тому полі сто тіней. В полі, синьому, як льон. А в цьому полі, синьому, як льон, судилося тобі самому бути, аби спізнати долі, як покути, у цьому полі, синьому, як льон. Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають. Вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні — стояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон. I власної неволі спізнати тут, на рідній чужині. У цьому полі, синьому, як льон, супроти тебе — сто тебе супроти і кожен супротивник — у скорботі, і кожен супротивник, заборон не знаючи, вергатиме прокльон, неначе камінь. Кожен той прокльон твоєю самотою обгорілий. Здичавів дух і не впізнає тіла у цьому полі, синьому, як льон.
Нема кайданів, щоб твій дух здушили, таких немає в світі гільйотин, котрі б убили душу, геть зболілу — так, як за матір’ю боліє син. А мати моя — правда, справедливість, добро, любов і усміх на лиці. Ми й карані пробудемо щасливі — то сльози радості, що на щоці горять і тьмяно світять перламутром, лише відрада у моїх очах. Ото мій шлях — по межових стовпах, де протирає очі світле Утро — весна твоїх високих благостинь, веселка усеспільної спільноти. Даруй же світові свої щедроти і радо — згинь, вщасливлений — загинь. Бо ти не сам. Бо ти ланцюг живого, бо ти бажання вистражданий край. Карай мене, мій Боже. Слава Богу, що зглянувся на мене. І — карай. Бо це ж бо — найповинніша повинність: не зраджуючи правду і добро, їм принести без чорних заборол свою любов, одяку і дитинність. Збагни ж нарешті — вільний, вільний ти. Таж тільки люблячи, з нас кожен вільний. Душі розспіваної сині ріллі ряхтять од ніжності і ліпоти.
О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп’янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.
Сховатися од долі - не судилось. Ударив грім - і зразу шкереберть пішло життя. І ось ти - все, що снилось як смертеіснування й життєсмерть. Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, рідних, друзів і дітей: ачи підуть крізь сто своїх смертей тобі услід? Ачи твою подобу збагнуть - бодай в передкінці життя? Чи серцем не жахнуться од ознобу на цих всебідах? О, коли б знаття... Та відчайдушне пролягла дорога несамовитих. Світ весь - на вітрах. Ти подолала, доле, слава Богу. На хижім вітрі чезне ниций страх.
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, всерозкриленна, держить путь на стовп веселого вогню, що осіянний одним твоїм бажанням — аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж за смертельні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні горя, ні біди, і врочить порив: не спиняйся, йди. То шлях правдивий. Ти — його предтеча.
Іди в кубельце спогаду — зогрійся! Хай зашпори від серця відійдуть. І терплячи покару, покорися і поцурайся навертати путь до зустрічі. Хай пам’ять відбігає, як кров тобі з обличчя відійшла. Вже погорою голос сновигає, відчувши рідні контури села. З крайокраю, з цієї високості, пади, згорнувши крила, до долин, де ясмину набрякли ярі брості і склеплено повіки білих стін. У пустці тій — метелики чотири усілись по кутках — і тугу тьмять. Кохана спить. У ярому потирі — вино кохання і вино проклять.
Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть. Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу — поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть. Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана, сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль. Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана, перший спалах моїх геніально-чутких божевіль. Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога: запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма, заки довга моя не урвалась навіки дорога, заки сина єдиного не поховала тюрма. І спрацьовані руки, мов кореневища дубові, вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх, пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові, осягнути якої немога і навіть зближатися гріх. У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання, не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати — гріх. Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання, бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась. Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить. Світ немилий без тебе, моя Богородице сива. Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить. Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою, ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса розпадуться колись над моєю тяжкою бідою, і набезвік пробуде твоя вечорова краса. І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір`ям, як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний затріпоче, заграє над всім пережуреним миром і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Скучив за степом, скучив за лугом, скучив за ставом, скучив за гаєм, скучив за сином, скучив за другом, скучив за матір`ю, за рідним краєм! Часом присниться синій барвінок, сивий полин і сум чебрецевий, київські сосни, тихий зарінок. Я не крицевий. Жодного просвіту, жодної шпари, тьмяно. Хоч око виколи, темно. Марне чекати — вибуду кару. Ждати — даремне.
Блажен, хто тратити уміє, коли заходить час утрат, аби лишалася надія і виростала востократ, що білий світ – він завжди білий і завжди добрий – білий світ. Хай ти у ньому – син несмілий, кого пройняв циганський піт, а все ж буття твоє – у леті, і в ньому – порятунок твій. Вся суть твоя – лише в поеті, а решта – тільки перегній, що живить корінь. Золотіє над осінь яблуневий сад. Блажен, хто тратити уміє, коли заходить час утрат.
На тихі води і на ясні зорі паде лебідка білими грудьми. Вдар блискавко, і громе прогрими, коли не розпростерти крил - у горі. Зелені села, білі городи і синь-ріка, і голуба долина, і золота, як мрія, Україна - о не зникайте! Краю мій, зажди мене на смертні кидати пороги і навертати на тверді путі. Там, де копита кóня вороного розбризкали геть ярі іскри, ’дного із днів була відкрилася дорога, та при самій урвалася меті.
На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце і простір, і сніг. І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб`є з власної тропи. На ній і стій, і стрій — допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій. Хай шлях — до раю, пекла чи полону — усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.
Нам відпустила доля зла, окраєць крику відпустила, аби душа не так боліла, що світ затявся дубала. І проростень, і бугила, і жалом жалощів тріпоче доба і не пустити хоче стежина, терням поросла. Зоря вечірня ізійшла, над нас зросла зоря вечірня, і рветься проповідь нагірня над дальнім вигоном села. І то: іще душа жива і виривайся із печалі. Ходімо далі, далі й далі докіль збіліє голова.
Не квиль, нічна душе! Даремні зойки, і ти, зажуро, серця не труї. О, де той світ, безгубий і безокий, у ньому дні й у ньому сни мої. Давно відгородився я від нього, давно збагнув, що пруття заборон поставлені благою дланню Бога, і що твоє життя — безмежний сон, де тільки й того — мариться, верзеться, сподіється і віриться. І вже! А той, на небеси, із нас сміється, він, нас убивши, тільки й збереже.
Давнього дня сновидіння забуті, Пам`яттю сковані, променем скриті, Гаснуть бажання, що зреченням скуті, Пещені ласкою, сумом повиті. Давнього дня ми в печалі відчалили, Берег вже крився за даллю морською. Крики прощальні нам серце печалили Звуками любими, їх гіркотою. Давнього дня ми страждали і падали — І поставали за хвилею пінні Обрії давні, в котрих ми розрадились, Обрії давні, замріяні в сині. Давнього дня буйнограйними сплесками Тіні хилили долоні до моря, І сподівання ставали гротесками, Повними радостей, повними горя. Давнього дня ми в печалі причалимо В тихім затоні, затоплені хвилею Радості. Люльку останню розпалимо. З вірою борячись марно безсилою. Давнього дня сновидіння прилинули, Давнього дня сновидіння кохані. В вечора сплесках останні пролинули, В вечора сплесках розтали останні.
Не зближуйся. На вiдстанi спинись и нахиляйся – скiльки в тебе стане зухвалого бажання. Нi на крок не зближуйся. Бо вiдстань – iспит серця i феєричне марево душi. Так i стояти нам. Так i стояти. Аби сосiдували лiпота i свiт притужний. Хай синiє лезо утрат нестерпних – о порi молiнь. Не зближуйся. За пагорбами втеч є гони мрiї – толока поєтiв i прихисток невдах, котрим вiдрада спогадувань – єдина з нагород, що безоглядна їм дала поразка.