Манява: монастир, блаженний камінь і водоспад, місце духовної сили та відродження
Перші згадки про заснування обителі сягають кінця ХІІІ століття і пов’язані з ченцями Іоаникієм і Пахомієм. Після спустошення Києво-Печерського монастиря монголо-татарами, ці два іноки прийшли в Карпатські гори, де і заснували новий монастир.
Під своєю орудою Скит мав сім філіальних монастирів, зокрема, в Молдавії – Сучавицький, Драгомирнецький, Путненський і Нямецький та в Галичині – в Товмачику, Коломиї, Угорнику.
1620 році Скит одержав від патріархів Константинопольського – Тимофія та Олександрійського – Кирила ставропігійне право. У 1628 році на Київському соборі під головуванням митрополита Іова Борецького його наділено званням “прота” (головуючого). До його протії належало 556 монастирів у воєводствах Белзькім, Галицькім і Подільськім, про цей факт засвідчує підпис ігумена Скиту – Феодосія: “Многогрішний Феодосій ігумен Скитський і Угорник, Прот монаcтирей воєводства Руського, Белзького і Подольського…” Монастир мав значний вплив на галицькі монастирі в Уневі, Улючі, Лаврові, Підгірцях, Погоні, Крехові (два останні заснували скитські монахи).
Скит був духовним трибуналом при виборі митрополитів на Львівську кафедру і на видання богослужбових книг (вибір на Львівського митрополита Йосипа Тисаровського, рецензування книги Кирила Транквіліона Старовецького, коли присуд Скиту став причиною спалення праці Т.Старовецького “Зерцало Богословія”).
Скит підтримував зв’язки з Польщею, Молдавією, Кримом, Німеччиною, Литвою, Румунією, Грецією, Росією та найбільшими містами України – Львовом та Києвом.
Польські королі Ян Казимир ІІІ, Михайло Вишневецький, Ян ІІІ Собєський, Станіслав Август та коронний гетьман Станіслав Потоцький, шануючи святість Православного Воїнства Христового, надавали монастиреві різні привілеї.
Скит Манявський – відомий і як мистецький осередок. За свідченням І.Вагилевича, тут були велика бібліотека та богословська і малярська школи, які заснував ще Феодосій. Першу церкву Скиту розмалював Іов Княгиницький. Найбільшого розвитку школа досягла на стику XVII-XVIII століть, коли її очолив Йов Кондзелевич, славетний український митець, ієросхимонах Білостоцького монастиря, що неподалік від Луцька. У 1698 – 1705 роках створив іконостас для Хресто-Воздвиженської Церкви Скиту, що вважається перлиною українського сакрального мистецтва. Після закриття монастиря іконостас був проданий у Богородчани, а у 1916 р. вивезений до Відня, потім – до Варшави. На даний час зберігається у Львівському національному художньому музеї.
Ще одну школу – хорового партесного співу – розвинув наступник засновника монастиря ігумен Феодосій. Про цю професійну хорову школу з розвинутим п’ятилінійним нотописанням “осьмогласного пінія” подає широкі відомості академік Єлена Тончева з Софії у книзі “Монастирь Великий Скит – школа “Болгарского распева”. Скитские “болгарские” ирмологи XVII-XVIII в.”, виданій 1981 року.
Понад півтора століття Скит ревно охороняв православну віру і залишився єдиним її оплотом в Західній Україні, не приєднавшись до унії.
Дуже багато видатних осіб нашої української історії пов’язані з Скитом Манявським. Серед них гетьман Івана Виговський займає особливе місце. Адже, згідно з його заповітом прах гетьмана покоїться у Скиті. Про цей факт засвідчують такі вчені, як М. Грушевський, О. Феданко, В. Качкан та інші.
Пережив монастир і страшні лихоліття. Перше з них було у 1652 році, під час “морового повітря” (епідемії). Друге – цілковите знищення у 1676 році під час польсько-турецької війни, за гетьмана Петра Дорошенка.
Монахи не сподівалися на закриття Скиту, яке сталося у 1785 році. Незадовго перед тим вони провели ремонт усіх споруд. “Єще можна відчитати, – пише Ю.Целевич, – слова: “Року 1781 обновися”. Отже, чотири роки перед закриттям монастиря”.
Манявський Скит був закритий австрійським імператором Францом-Йосифом, на численні звернення уніатського єпископа Петра Белянського, який доносив до цісарського двору про підтримку монахами обителі Коліївщини. Монастир користувався великою повагою серед населення, будучи єдиним осередком православ’я на Галичині. В неділю і свята всі люди йшли в монастир, сільські греко-католицькі храми залишалися пустими, а духовенство збіднілим.
Закриття монастиря викликало великий жаль в галицького народу. Але ні унія, ні переслідування не згладили в народі пам’ять про давну славу обителі та непорочне життя скитських подвижників. Монахи часто поверталися, відвідували руїни своєї обителі. Люди нерідко бачили на руїнах старця в чорній рясі.
Після закриття австрійцями скит зазнав руйнації.
28 травня 1998 року монастир частково, а з 30 листопада 1999 року повністю, був переданий Івано-Франківській єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, що дало поштовх другому відродженню святині.
Великих зусиль прийшлось докласти Високопреосвященнійшому Архиєпископу Іоасафу та Обласній державній адміністрації для того, щоб відродити святу обитель. Президент України Л. Кучма, відвідавши Манявський монастир на Різдво Христове 2002 року, і 12 січня 2003 року бере його відбудову під свій патронат. За його допомогою, і стараннями голови облдержадміністрації М.Вишиванюка, були завершені зовнішні роботи по відбудові Хресто-Воздвиженського Собору, проведені роботи по реконструкції трапезної церкви та фортифікаційних мурів.
Чудесна сила блаженного каменя
Історія Манявського скиту приховує багато нерозгаданих досі таємниць. А найбільшою загадкою для дослідників залишаються цілющі властивості води, яка збирається всередині печери, що утворилася у велетенському камені, який лежить на горі поряд із монастирем. Здавна монахи використовували цю воду для зцілення недужих, тож недаремно, мабуть, цю брилу нарекли Блаженним каменем.
Камінь-брила із гротом який нагадує велетенський горган з отвором, знаходиться на відстані 400 метрів від виїзної брами монастиря. Грот цей і є давнім житлом ченців – скитом.
Історія стародавнього, печерного скиту все ще малодосліджена. Тільки з легенд і переказів можна дізнатися про те, як провадили своє богомільне життя у печері Блаженного каменя його перші поселенці. І чи не в кожній такій оповіді є свідчення про те, що монахи здавна займалися цілительством. У горах вони збирали трави і квіти, настоювали їх на тутешній чудодійній воді – і не було кращих ліків від усіляких недуг.
Невідомо, коли і чому занепав стародавній скит у печері Блаженного каменя. Можливо, до цього спричинилося монголо-татарське нашестя. Але минули роки, і за сподвижництва Йова Княгиницького, який спершу жив пустельником у лісах біля Маняви, у 1612 році постали перші будівлі нинішнього монастиря. Монахи знали про чудодійні властивості води з Блаженного каменя. По цю воду, як по ліки для лікування зору та втамування болю, сюди прибували навіть посланці європейських монархів.
Та коли за наказом австрійської влади у 1785 році монастир у Маняві закрили, джерело у Блаженному камені… пересохло. Більш як двісті років печера була сухою. І тільки з відновленням монастиря тут знову почали збиратися краплі цілющї води.
Були неодноразові випадки зцілення цією святою водою. За свідченням ченців від води з Блаженного каменя видужала дівчина, яка хворіла на виразку шкіри, також від чудодійної води в час хрещення отримав зцілення п’ятнадцятилітній хлопчик, який від народження пересувався на інвалідній колясці. Вода допомагає відновлювати зір очей і зцілює хвороби костей.