30 березня 1881 року народився Микола Капустянський, генерал-хорунжий Армії УНР

30 березня 1881 року народився Микола Капустянський (псевдо: Віктор Низовий-Чумак) — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції), автор спогадів про походи Армії УНР, один із керівників ОУН.

Народжений, за одними даними 30 березня 1881, за іншими 1 лютого 1879, в с. Чумаки, нині Томаківський район, Січеславщини (тоді Катеринославська губернія) у священицькій родині. Від самого дитинства виховувався в християнському дусі. Закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912).

До російсько-імперської армії на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав) був покликаний у 1900. В армії виявив великі здібності і відвагу. У 1904 у ранзі підпоручника до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно) зголосився добровільно до участі в російсько-японській війні. З 18 березня 1905 був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході.

7 квітня 1906 — після завершення війни повернувся до 105 Оренбурського піхотного полку у Вільні.
У травні 1908 був прийнятий до Імператорської Миколаївської військової академії в Петербурзі. В 1912 закінчив академію, написавши працю «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни III ступеня.

Учасник Першої світової війни. З липня 1914— старший ад'ютант штабу 5-ї стрілецької бригади. З 19 жовтня 1915 — штаб-офіцер для доручень штабу 21-го армійського корпусу, з 31 березня 1916 — штаб-офіцер для доручень при штабі 3-го армійського корпуса. З 15 серпня 1916 — підполковник, начальник штабу 173-й піхотної дивізії. З 9 лютого 1917 — в. о. начальника штабу 171-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю.

Улітку 1917 — один з ініціаторів формування українських військових частин. Із серпня 1917 начальник штабу 1-й Української піхотної дивізії.

З 3 вересня 1917 — в. о. начальника штабу 104-ї піхотної (1-ї Української) дивізії.
На момент Жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді підполковник М. Капустянський знаходився у Києві як делегат III Всеукраїнського військового з'їзду. Завдяки своїм ораторським здібностям він став популярним та його ледь не обрали командиром полку Охорони Революції, який мав утворитися з делегатів з'їзду. Командиром полку було обрано Ю. Капкана — командира богданівців.

Наприкінці 1917 генеральний секретар Центральної Ради з військових питань Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії.

З 3 до 19 січня 1918 — начальник штабу Північно-Західного фронту у Бердичеві, утвореного для боротьби з більшовиками. 3 січня 1918 був запрошений комісаром Центральної Ради на Південно-Західному фронті Аполлоном Певним до Бердичева — очолити штаб фронту. Вже 19 січня 1918 до Бердичева вдерся Революційний загін лівого есера Кіквідзе, розігнав усіх прихильників Центральної Ради та знов передав владу до рук московсько-більшовицького Військо-революційного комітету. Після захоплення більшовиками Бердичева Капустянський зумів уникнути арешту та втекти до Білої Церкви — штабу 1-ї Української дивізії.

5 лютого 1918 був демобілізований.

Де перебував та що робив Микола Олександрович на початку весни 1918 року достеменно не відомо. Швидше за все, після звільнення українськими військами Житомира, в кінці лютого 1918 він перебрався туди разом із рештками 1-ї Української дивізії.

З березня 1918 служив у Генеральному штабі української армії, був членом Військово-ученого комітету при Генштабі. Згідно з Загальним списком старшин Генерального штабу Української Держави, Микола Капустянський офіційно вступив на військову службу 1 травня 1918. Можливо, ця дата була поставлена формально, бо в Житомирі Микола Олександрович фактично повернувся на свою попередню посаду — начальника штабу 2-ї пішої дивізії (колишньої 1-ї Української) Армії Української Держави.

У Житомирі Капустянський разом із дружиною — 26-літньою Надією Йосипівною — жив на вулиці Дмитріївській, 24. Коли саме він одружився — сказати важко. У списках Генерального штабу за 1914 Микола Капустянський значився ще холостим — тож або перед самою війною, або 1918. У цей же час російські монархічні кола запропонували Капустянському прийняти посаду старшого ад'ютанта штабу Саратовського корпусу, що ставив собі за мету повернення на трон московського царя Миколу II. Однак від пропозиції він відмовився.

12 жовтня 1918 Капустянського було підвищено до рангу полковника, а на початку листопада — переведено до Києва начальником канцелярії Військово-наукового комітету Головного управління Генерального штабу Української Держави. У Києві Капустянський не встиг навіть облаштуватися (він приїхав без дружини): під час повстання проти гетьмана Київ було взято в облогу військами Директорії, і гетьманським генералам, що в більшості раптово стали «истинно русскими людьми» стало не до Капустянського.

Підтримав Директорію Української народної республіки (УНР), створену противниками гетьмана Павла Скоропадського.

З 25 грудня 1918 — начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, згодом заступник першого генерал-квартирмейстера штабу армії УНР.

4 квітня 1919 був заарештований отаманом Оскілком за звинуваченням у співпраці з московсько-більшовицьким режимом, 28 квітня 1919 — звільнений.

Станом на 26 вересня 1919 — т.в.о. начальника штабу Дієвої армії УНР. З початку жовтня 1919 — начальник 1-ї Управи (генерал-квартирмейстер) штабу Діючої армії УНР, генерал-хорунжий.
25 листопада 1919 був інтернований польською владою до табору у Ланцуті.

Перебуваючи у таборі для інтернованих у Ланцуті та переїхавши згодом до Варшави, написав на замовлення Військового міністерства УНР військово-стратегічне дослідження «Похід українських військ на Київ-Одесу» (в трьох частинах), де піддав суворій критиці політику Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, лідерів Західно-Української Народної Республіки, що призвело до розриву з багатьма колишніми друзями.

Через кілька років Микола Капустянський став членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем.

З 26 квітня 1920 — представник Генерального штабу УНР при польському Генеральному штабі.
З 15 червня 1920 — 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР.
З 5 жовтня 1920 — генерал-хорунжий Армії УНР.

Жив у Польщі до осені 1923, коли переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, був активним членом Української військової організації, представником УВО у Франції.
З 1924 — керівник організації «Украінська громада у Франції».

3 лютого 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником глави президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 року керував цієї референтурой разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х генерал Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932-1938 голова Українського народного (потім — національного) союзу. Видавав у Франції журнал «Військові Знання». У 1934 організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним зі співзасновників Організації Українських Націоналістів.

У 1935-1936 перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, з яким конкурувало ОУН-Р під проводом Степана Бандери. З 1940, після розколу в ОУН, один з лідерів ОУН(м).

Після початку Другої світової війни слідом за наступальними німецькими військами прибув до окупованого німцями Києва. Учасник і військовий керівник Похідних Груп в 1941-1943. У 1941 — заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих зборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, намагався формувати українські військові частини у складі Вермахту, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби.
Наприкінці 1941 виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942-1944 намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника.

З 1945 перебував на еміграції у Мюнхені.

Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції як один з найближчих сподвижників Провідника ОУН А. Мельника.
З 1948 — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, йому було надане військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника.
Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН(м), з 1964 — глава сенату Українського націоналістичного Руху — обраний на великому зборі 19-25 липня.
У 1951 заснував Військово-наукове товариство.

Микола Капустянський прагнув об'єднання всіх українських комбатантів в одній організації.
Мріяв, щоб на еміграції спільними силами видавати дійсно поважний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіма народами світу живучість також української військової думки, який своїм змістом відповідав би фаховим військовознавчим публікаціям Заходу. Часто підкреслював, що у т. зв. «суверенній Україні» (УРСР), конституція якої передбачає існування власних збройних сил, нема ані одного військового журналу в українській мові. В колишній царській Росії і в теперішньому СССР не видається українською військовознавчих публікацій, а тільки російською. Українські вояки в радянській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також радянська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви.

Прихильно ставився до вояків дивізії «Галичина».

Помер 19 лютого 1969 в Мюнхені. 22 січня 2010 був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі Львова.